Коли почалася війна, Катя вирішила — з міста не поїде й почала готувати для ЗСУ, тероборони та лікарень.
Катерині Ткачук — 36. Вона родом із Вінниччини, останні 15 років живе у столиці. За освітою — педагог-мистецтвознавець, але шість років тому зробила крок на зустріч мрії та подалася у кулінарію.
Понад два роки жінка готувала для відвідувачів доволі пафосного, як заведено називати, «інстаграмнного» і впізнаваного столичного закладу на Васильківській. Коли у Києві впали перші ракети, вирішила — з міста не поїде, і почала разом з колегами варити обіди для ЗСУ, тероборони та пацієнтів столичних лікарень.
Катя каже, що в такий спосіб знайшла своє призначення у цій боротьбі — аналогічно, як майже 100 років тому її бабця та дідусь по материній лінії, які воювали в УПА…
Цікаво, що Катерина — учасниця українського об’єднання «Смачна Варта», заснованого Українською Ресторанною Асоціацією. З другого дня війни спільними зусиллями вони приготували майже мільйон обідів.
Українське об’єднання «Смачна Варта» активно підтримує станції швидкої допомоги, залізничний вокзал, Київську обласну клінічну лікарню, Національний інститут серцево-судинної хірургії імені Амосова та чисельні пункти видачі їжі в деокупованих містах та селах Київської області. Благодійники годують смачними обідами усіх, хто цього потребує.
«Смачна Варта працюватиме стільки, скільки це буде потрібно», — кажуть організатори.
***
— Катю, яким вам запам’ятався ранок 24 лютого?
— Знаєте, перші два дні війни я взагалі до кінця не могла зрозуміти, що відбувається. Не вірила, що таке взагалі можливо. Була у якійсь прострації. І абсолютно не панікувала.
— Ви одразу планували залишитися у місті?
— Так. Я знала, що нікуди не поїду, хоч і не розуміла, чим буду тут займатися. Усвідомлення прийшло десь на третій день війни. Почала читати новини і натрапила на інформацію, що люди потребують їжі. Нічого іншого я не вмію так добре робити, як готувати. Тому спонтанно почали організовуватися з командою. Згадали, що у нас залишилося у закладі ще трохи їжі. Продукти й так би зіпсувалися, а ми їх змогли використати на благу справу.
Спочатку ми готували з тих харчів, які у нас були. Потім деякі інгредієнти докуповували за свої кошти. Але наші фінанси вже також закінчувалися… Щастя, що вчасно з’явилися волонтери, які були готові постачати продукти, а нашим завданням вже було безпосередньо приготувати обіди. Підтримували нас також гості ресторану.
— Як власники відреагували на це?
— Вони не заперечували й помагали весь цей час, чим могли. У нас було приміщення, техніка, а це — найголовніше.
— Для кого ви готуєте їжу?
— Спочатку ми закривали лише точкові потреби. Було оголошення, що комусь треба харчі — і ми завозили. А вже за кілька днів через волонтерів почали цільово готувати для наших Збройних Сил, хлопців з тероборони, пацієнтів київських лікарень. Зокрема, 300 осіб з Олександрівської лікарні, військового шпиталю, Київського онкологічного диспансеру тощо.
— Розкажіть, як формували меню. Розуміємо, що потрібно було ситно та багато…
— До війни моїм завданням було виховувати гастрономічні смаки у людей, знайомити з новинками, експериментувати, а вже під час війни — змістили акценти на користь простоти й швидкості. Зараз людям не потрібні експерименти. Важливо бути ситим, здоровим і добре себе почувати. І щоб їжа давала хоч трохи тепла і затишку.
Переважно у порцію входить гарнір — це може бути картопля, рис або макарони. І також м’ясо, риба, сосиска. Аби це було ще й здорово, додаємо тушковані овочі чи салат. Також пропонуємо молочні продукти. Бували й перші страви.
А взагалі меню плануємо так, щоб страви не повторювалися. Якщо нині каша, то завтра вже картопля, а після завтра — макарони. Навіть в таких умовах для нас важливо, щоб людям смакувало.
— А скільки приблизно порцій готуєте щодня?
— Починали із 200. Пізніше — у середньому 900. Максимум було 1500.
— Скільки людей залучали до готування такої кількості страв?
— Були дні, коли на кухні працювали два-три кухарі. Але нам допомагають ще волонтери — вони чистять та нарізають овочі. Всього у команді близько 12-14 людей. Готуємо від раннього ранку до пізнього вечора.
— Я так розумію, що у ресторані ви й живете весь цей час?
— Так (сміється, — ред.) У мене тут зараз є все необхідне, й зручно — бо не витрачаю часу на дорогу.
— За цих два з половиною місяці, який день чи момент запам’яталися вам найбільше?
— Мали честь годувати один з батальйонів ЗСУ, які стояли на обороні Києва. Потім хлопців перекинули на схід. Але перед від’їздом вони зайшли до нас і подякували всій команді. Пригадую, у всіх нас тоді були сльози на очах. Просто до мурашок.
Також напевно завжди пам’ятатиму свої емоції, коли пізно увечері ти стомлений, але такий щасливий, бо зміг бути корисним людям у цей непростий час, зміг їх нагодувати. Зміг прожити ще один день і наблизитися до перемоги. Це найголовніше, напевно.
До слова, пригадалося, як одного разу нам доставили близько 10 кілограмів трюфельної пасти, якою ми пізніше пригощали наших «підопічних». Не усі її зрозуміли, зате ось такий момент: саме війна дала можливість їм скуштувати цей делікатес.
— Катю, ви були в Києві, коли у столицю прилітали ракети. Як на це реагували ваші близькі? Напевно ж хвилювалися за вас.
— Моя мама — родом із західної України. І мої дідусь та бабуся воювали УПА.
А вже після війни їх репресували, і моя мама народилася далеко від дому. Коли я вирішила залишитися в Києві, щоб бути корисною для своєї країни у такий важкий час, то вона мене підтримала. Так вже повелося, що наша родина ніколи не залишалася осторонь важливих процесів. І я десь розуміла, що не можу по-іншому.
— Чи працює ресторан зараз і яким бачите його майбутнє найближчим часом?
— Заклад зараз не працює. І найближчим часом відкриватися не буде. Звичайно, економіка має працювати й помагати країні, проте ми не сидимо без діла і свій вклад також робимо — на нашому, кулінарному фронті.
Зізнаюся, що для мене залишається дивним, що в той час, коли одні голодують і вмирають від голоду — інші будуть смакувати гурманськими стравами десь на терасі, запиваючи келихом Просеко. На мою думку, якщо вже й відкриватися, то якусь частину своєї праці потрібно все одно присвячувати благодійності. Можливо, це і пафосно звучить, але війна не може стосуватися окремих людей. Йдеться про наше майбутнє. Свій вклад повинен робити кожен.
Олена ПЕТРИШИН
