«Малювала небо — як купол. Чи то чаклувала, чи то молилася. Словом, закривала небо над Україною на свій лад»
Бетонні стіни одного з київських бомбосховищ віднедавна покриті різнобарвними малюнками. Під звуки безперервної канонади їх створила Лана Овчиннікова, художниця, скульпторка по дереву з Києва. Серед робіт — образи Богоматері, Будди, української дівчини з калиною. Все це — спроба заглушити біль від жахіть війни, бажання вимолити порятунок для України.
Лана, яка також активно займається волонтерством, шедеврами свої роботи не називає, але вірить, що вони здатні втішити.
Будь завжди в курсі подій разом із телеграм-каналом Быстрый Фокус.
Коли почалася війна, Лана Овчиннікова задумалася, що може зробити для нашої перемоги? Автомобіль із повним баком, що стояв під будинком, віддала волонтерам. Каремати, диван, стільці, посуд — тим, хто під час російських обстрілів ховається у сховищі. А ще в Лани чудовий голос. Вона переспівує відомі пісні, намагаючись цим достукатися до білорусів та росіян. Загалом нині такий підхід колись називали теорією малих справ. Овчиннікова погоджується. Саме з них, певна річ, і складається наше життя.
— Я завжди щось роблю руками. Малюю, в’яжу. Коли серіал дивлюся, теж займаюсь рукоділлям. Для мене незвично сидіти і нічого не робити.
Перші дні було дуже голосно. Коли почалася повітряна тривога і ми спустилися у сховище, там стіни тремтіли, каналізаційні труби почали протікати… Всі перелякані. Не можу сказати, що я смілива: мені було страшно. Пам’ятаю, коли зазвучала сирена, я взяла різнобарвну крейду і спустилася в укриття. Я малювала, щоб заспокоїтись, але зосередитися не могла. Над однією зі своїх картин малювала небо — як купол. Не знаю, що це було. Чи то чаклувала, чи то молилася. Словом, закривала небо над Україною на свій лад, — розповідає Лана.
Мені дуже хотілося виразити свою ненависть, але я подумала, що коли війна закінчиться, ця ненависть залишиться в підвалі будинку, в якому я живу. Тому я вирішила малювати щось добре, що дарує надію, допомагає заспокоїтись.
…Не можу сказати, що я релігійна. Так, я вірю в бога, але цікавлюсь різними течіями. Це і християнство, і буддизм. Мені Схід подобається. Минулого літа я купила книгу давньокитайського філософа Лао-цзи, якого вважають засновником даосизму. Мені подобаються його думки.
Коли я малюю у сховищі, діти, які там ховаються, теж беруть крейду, намагаються самостійно щось намалювати: прапор України, «Слава Україні!» і так далі. Хлопчику — 9 років, дівчинці — 10. Вони, як кошенята. В шахи багато грають. Мама в них спокійна, врівноважена. І діти такі ж. Малюнки на стінах, думаю, когось втішають, у підвалі стало трохи затишніше.
Люди не говорили мені, щоб я перестала бруднити стіни. Може, після війни знайдеться якийсь ідіот, який дорікне мені через це, але я сподіваюся, що ні. Через мої образи можна зрозуміти, що я молюся. Молюся за Харків, який бомбять, молюся за мій рідний Чернігів, де відбувалися страшні речі.
Новини не вимикаю взагалі. Якщо звучить тривога, то біжу до підвалу. А коли прибігаю звідти, то знову вмикаю новини — вони такі, що залишається тільки молитися…
У сховищі разом зі мною є мами з маленькими дітьми. Пам’ятаю, як в однієї дитини, зовсім маленької, почалася жахлива істерика через бомбардування. Її кілька годин було неможливо заспокоїти. А в іншої жінки дитина була спокійна, бо мама постійно з нею розмовляла. Багато моїх сусідів виїхали. Була одна вагітна, потім вона народила і вже з немовлям спускалася в сховище.
"Малюнки на стінах, думаю, когось втішають, у підвалі стало трохи затишніше" [+–]
Чи я думала про евакуацію? В мене заправлена машина стояла біля під’їзду. Але моїй мамі 86 років, вона б дорогу не витримала. Та вона ніби й не розуміє, що війна. В підвал спускатись не хоче, я перестала її переконувати.
Мамі не страшно, адже її батько загинув під час Другої світової, воюючи пліч-о-пліч з росіянами, білорусами. І тепер, коли я їй говорю, що це росіяни нас бомбять, вона не вірить: «Росіяни? Як це?!»
Машину свою я віддала знайомим, вони возять гуманітарку до Чернігова. Я навіть не маю можливості з ними поговорити, бо люди дуже зайняті. Коли сильно бомбили, я їм сказала, що, може, не треба їхати, там небезпечно. Але вони поїхали. Раптом мені дзвонять із невідомого номера, питають, мовляв, знаєте такого, це ваша машина? І що, питаєте, я маю думати? В мене перша думка була — вбили, розбомбили тощо. Потім я передзвонила хлопцеві, якому віддала машину, а він каже, що все нормально, проходив блокпост.
Моя доля — підтримувати людей. У Богданівці подруга сиділа в погребі із сім’єю, ще й із собаками. Вони не могли виїхати, акумулятор сів. Я була їхнім єдиним зв’язком зі світом — 15 днів під окупацією. Треба було підбадьорювати. Потім, коли створили гуманітарний коридор, вони виїхали. Але до пуття з ними ні про що поки не говорила. Живі — живі. Навіть не питаю, куди переїхали. До Чернігова друзям збираю ліки, передаю. Це той мінімум, що можу робити.
Лана Овчиннікова, "Світанковий дзвіночок". Довоєнна робота [+–]
Мій чоловік у Польщі працює програмістом, йому 52 роки, гіпертонік. Коли почалася війна, він рвався до України. Але я сказала, що ти 100 м пробіжиш — все, будеш тягарем, адже наші військові тебе не покинуть, натомість можеш пересилати гроші на потреби армії. Він так і робить, пересилає. З Чернігова до нього до Польщі евакуювалися його мама, мама зятя, сестра, двоє дітей. Тобто він їх усіх підтримує. А зять залишився в теробороні на Львівщині. Плюс мій чоловік комуналку платить за нашу квартиру тут, мене забезпечує. Вважаю, що це правильне розподілення ресурсів.
Якби в мене були діти, звичайно, я намагалася б їх звідси вивезти, але своїм життям можу розпоряджатися сама. Я киянка, тож хочу бути разом із Києвом. У Польщу якщо й поїду, то тільки в гості, а от будинок будуватимемо тут, у Бучанському районі хотіли.
Лана Овчиннікова, "Машенька". Довоєнна робота [+–]
Я хазяйновита, в мене панно на стінах ліпне. Люблю підфарбувати щось, посадити, дуже подобається на землі працювати. Останнім часом скульптурою по дереву займалася — величезні скульптури робила. Після війни продовжу. Можливо, мені дозволять їх поставити десь — тішитимуть око. Далі, думаю, настане час, кинуть клич садити дерева. Я буду першою, хто відгукнеться, дуже цього чекаю. Ще хочу розписати клас у дитсадку нехитрими малюнками. Краще десь на лівому березі Києва, тому що в мене мама лежача, її треба кілька разів на день годувати.
Я самоучка, я не маю вищої освіти. Шкарпетки в’яжу, передаю разом із ліками, на Чернігівщині в багатьох населених пунктах світла немає, люди мерзнуть.
Я й до війни не забувала людям дякувати. А зараз така переоцінка сталася! В аптеку заходиш і кажеш: «Дякую». В «Новусі» теж кажеш: «Дякую, що ви все робите для нас у такий час». Без вдячності ніде неможливо. В мене стільки вдячності ніколи не було. Ті ж медіа, які з ранку до ночі працюють, дякую їм. Без інформації була б паніка, жах. Пожежним нашим дякую.
"Я хвилююся, що коли мине небезпека, ми знову можемо почати сваритися. А так хочеться, щоб залишилися згуртованими" [+–]
Війна — це стільки одкровень. Що наша армія тримає удар. Що над Києвом є купол [ППО]. Що народ згуртувався, що президент не втік, що Рада працює. Виявилося, що Захід може згуртуватися. Що Україна єдина, як ніколи. А пожежники! Звідки вони мають стільки сил. А медики! Я просто не розумію, як суспільство до війни могло бути таким недружнім. Виявляється, ось який ми офігенний народ!
Я хвилююся, що коли мине небезпека, ми знову можемо почати сваритися. А так хочеться, щоби залишилися згуртованими. Хотілося б, щоб усе це залишилося, щоб ми не почали через дрібниці гризтися. Це, мабуть, моя основна думка.
Важливо "Прості" люди: фундамент, еліта і золотий резерв України