Мы в соцсетях

"Сегодня ни о чем не жалею": восемь мнений активистов с Подола - участников Революции Достоинства

Поделиться в Фейсбуке Рассказать Вконтакте Написать в Твиттер

Дни с 18 по 20 февраля 2014 года остаются в памяти десятков тысяч киевлян. Именно тогда на майдане Независимости и прилегающих улицах происходило то, чему до сих пор не найдено объяснение и не наказаны виновные: активистов расстреливали снайперы в центре Киева. Эти дни стали последними для режима Виктора Януковича - он и его ближайшие сторонники, а также члены семьи сбегут из Украины.

Мы задали киевлянам и студентам Могилянки, которые были в гуще событий, пять одинаковых вопросов, чтобы понять, что было в сердцах и умах творивших революцию:

1. Почему и когда впервые пришли на Майдан? С какой целью?

2. Что именно делали на месте событий?

3. Чего боялись?

4. Что больше всего запомнилось?

5. Поступили бы как-то иначе, если бы можно было попасть в то время снова?

Владислав Королев, студент НАУКМА, член БКБЗ "Спас"

- На Майдан вперше приїхав на таксі о 00:00 22 листопада, після того, як побачив пост у Facebook, що мої на той час ще просто знайомі члени братства (Спас) зараз на Майдані. Знаю, що всі почали збиратись раніше, але мене якось обійшла звістка про те, що планується ця акція. Коли приїхав, то там уже не було великого натовпу. Залишилось лиш кількадесят людей, під стелою почали облаштовувати табір, збирали контакти волонтерів для подальшого розгортання акції.

На місці подій я, як і переважна більшість, був багатофункціональною одиницею: кожного дня пробував себе у чомусь новому - від збору контактів волонтерів першого дня до зміцнення барикад останнього. Доводилося і стояти на вахті, і бути на кухні, і постійно щось кудись носити. Не менш захоплюючу роботу доводилось виконувати у ті дні, коли там дійсно було гаряче. Зараз важко вирішити чого я боявся найбільше. Єдине, часто дуже хотілося, аби усе закінчилося і можна було спокійно йти додому. Спогади також є різні. Проте найяскравіші із них, на жаль, таки трагічні. Ще довго не зможу забути відчуття, коли бачиш як мати плаче над тілом 19-ти річного сина. Таке непросто викинути з голови.

Зараз я би, напевне, більше думав про безпеку як свою, так і своїх друзів. Коли туди йшов ніби й мав розуміння того, що може відбуватися, однак доки не відчуєш не зрозумієш.

Житель Старого Подола Дмитрий, фамилию попросил не называть

- Чому прийшов на Майдан, не пам'ятаю, певно свідомість... а на Майдані з перших днів був. Трошки пізніше, вже після подій на Банковій, будували барикади. Як такої функції у мене не було, хто яку роботу давав, то і робили. Потім був у Варті Києва, ми чергували та ловили тітушок. Боявся, напевно, як всі - шкоди фізичному тілу. Найбільше запам'яталось, як ледве забрали ноги з пастки "беркутят". Ту ніч прозвали "Чорний четвер". Чи вчинив би інакше, якби можна було потрапити у той час знову? Так! Жодного політика на трибуні. Балаболи вони всі.

Иван Затварский, соучредитель "Легион 810"

- Ми вийшли тоді в рамках протесту всієї Могилянки - після Могилянського Віче. Ключовим було заставити Януковича підписати Євроінтеграцію. Після побиття ці речі суттєво змінились, і вже було розуміння того, що треба взагалі все змінювати. Оскільки - я мілітарист, то однією із ключових функцій була охорона колони - була зібрана група, яка чемно супроводжувала колони на всіх виходах, координувала дії, відсіювала "тихарів" і провокаторів або просто якихось неадекватних. Стежили за тим, щоб ніхто з наших нікуди не влипав.

Потім, як ми жартуємо з колегою, ходили по Майдану в "розгрузках" ще до того як це стало мейнстрімом - організовували безпеку студкампусу і т.д., ходили на розвідку деколи. В ніч розгону, коли нам злили інфу про підготовку штурму, ми примусово евакуйовували наших людей (наприклад, першокурсників і дівчат), бо все могло початись з хвилини на хвилину. Боялись не повернутись додому, що підстежать десь "беркута", проломлять череп, потім оголосять якимось радикалом та й все. Страшно було за батьків, які переживали за мене, страшно було, що заткнуть рота, і будемо сидіти як в Совку.

Епізодів на згадку насправді дуже багато - як позитивних, так і негативних. Пам’ятаю числа 23-25 я лишився на ніч на Майдані. Холодрига була дика, але стояли. І тут до мене підійшла абсолютно незнайома дівчина, обв’язала навколо мене прапор України, цьомкнула і пішла - після того ніколи більше не бачились. А прапор відтоді вожу завжди з собою в потаємному відділенні рюкзака - він у всіх найважливіших моментах мого життя присутній. З негативного: напевне, страх кінця лютого, коли почались розстріли, коли активістів привозили до лікарень і їх звідти "беркута" витягували. Я тоді стояв на охороні однієї лікарні на Лівому березі - там була ще та атмосфера. Але завжди буде пам’ятатись ось те єднання і бажання стояти пліч-о-пліч із іншими людьми до кінця.

Чи змінив би щось? Ні. Як і вступ до Могилянки, так і участь в Революції і в подальшому у війні - це ті речі, які я б не змінив ні за які гроші. Це те, що робить нас громадянами і людьми, які беруть відповідальність за майбутнє країни на себе.

Вадим Васильчук, заместитель декана по воспитательной работе в НаУКМА

- Прийшов на Майдан ввечері, 21 листопада. Пізніше виконував функцію Коменданта. Найбільше боялись (і чекали) розгону. Запам'ятались всім відомі дати: 30 листопада, 10-11 грудня, 18-22 лютого. Якби був другий шанс, вчинив би так само. Ми не живемо в альтернативній історії, живемо тим що є.

Любовь Галан, студентка НаУКМА, кафедра истории

- 21 листопада прийшла смс від друга про те, що "алярм", треба йти. Було розуміння (зважаючи на весь жах літа 2013) - ми котимося в руки нашого східного сусіда і наша влада дуже скоро почне повномасштабну імплементацію моделі стосунків між Росією і її суспільством. Хотілося якось вплинути на те, щоб цього не сталося. Йшлося радше про розуміння важливості Асоціації з ЄС, як про крок від репресивності і несправедливості режимів - членів Митного Союзу. Під час Студентського Майдану - основною діяльністю були акції під університетами, які репресували студентів за участь в Євромайдані. Після утворення Самооборони була ройовою 14 сотні, яка займалася ненасильницькими спротивом: організовувала, зокрема, зустрічі з солдатами ВВ на вул. Садовій.

Найбільше боялася байдужості з боку суспільства. Жахливі речі і найбільш стресові мозок намагається вижити. Найприємніше - спогади про ночі на чергуванні біля барикади: світлі люди, гітари, зупка, яку варили самі. Сьогодні ні про що не жалкую, про жодні свої дії. Хотілося б лише тоді мати більше знань про медичну допомогу. Цього бракувало…

Максим Остяк

- Прийшов на Майдан, щоб побачити все власними очима. На місці доводилось багато думати, діяти. Найбільше боявся, що розійдемось. Запам’ятались гарячі і переломні події (штурми Майдану, сутички, стрілянина, "коктейлі Молотова"). Чи вчинив би інакше? Звісно. Досвід вчить…

Лесь Якимчук, активист, документалист на Майдане

- Це був перший день Майдану. Я з іншими "могилянцями" пішов на Майдан щоб згадати 2004 та підтримати євроінтеграцію. Коли почались активні дії, побиття студентів, я разом з іншими студентами створили СКР на підтримку і координацію студенства на Майдані. Ми збирали людей на мітинги біля пам'ятнику Тараса Шевченка, а також організовували студентський кампус на Майдані. Я особисто окрім цього ще був документалістом і знімав події.

Найбільше боялись, що постраждають люди. Що захоплять Майдан - ні, бо знав, що люди прийдуть все одно. На самому Майдані страху не було, була тривога, але не страх. Страшно лише було на передовій, на Інститутській, хоча й то був дуже дивний страх. Важко його описати.

Найяскравіші спогади: багато уривків: моментів, як я грав на гітарі на Грушевського, як робив "коктейлі Молотова" із незнайомими людьми, як забирав людей з Інститутської, як знімав ці події, як біг від "Беркуту" 18 лютого, як збирав студентів біля Тараса Шевченка з рупором в руках, як шикував "могилянців", як тримав оборону Майдану з Квітом проти "Беркуту", як не знав, чи доживу до завтра, але це все - уривки, важко говорити про такі події у такому ключі "що запам'яталося", бо це ж не похід в зоопарк врешті.

Все було зроблено правильно. Звичайно, можливо б краще б я більше знімав тоді - вдалося б змонтувати фільм, але як було так було. А стосовно політичної ретроспективи, то теж не вірю, що можна було зробити краще. Це був феномен Майдану, неорганізованих людей, які організувались і були в одній тарілці один за всіх, зі своїми проблемами, звичайно ж. Та все ж...багато загиблих, але я б нічого не змінював - так мало бути.

Ирина Наумук, студентка НАУКМА, факультет гуманитарных наук

- Вперше я прийшла на Майдан в перший понеділок. Це був ранок, моросив дощ, а навколо стели якраз волонтери прибирали територію після віче. Було дуже дивно, що ми прибирали поряд з рядами "Беркуту", ці шеренги трохи лякали. Потім буквально після першої півгодини мене попросили допомогти з кухнею - робити бутерброди. Я почала працювати на кухні під стелою, крім того ще тоді Соболєв попросив вести журнал волонтерів - була така штука, де люди записувались, чим можуть допомогти і давали контакти.

Що мене вразило: була скринька, куди кидалися пожертви на Майдан, і поруч з нею стояв хлопець в армійському бушлаті, охороняв. Він повністю не потрапляв під стелу, місця було мало, тож цілий день він мокнув під дощем, я йому пропонувала парасольку, але він відмовився, бо вже й так був мокрий.

Так протягом тижня я доросла спочатку до координатора кухні під стелою, а потім відкрилися ще кілька кухонь - і я координувала їх.

Я так ніби нічого й не боялася, хоч під кінець тижня почали тренуватися хлопці з самооборони Майдану, чекаючи нападів. Були дуже хороші люди серед них. І тому було дуже жаль, коли я дізналася в суботу зранку, що їх побили.

В той вечір п'ятниці Соболєв просив мене залишитися на урочисту частину - мали на сцені подякувати всім, хто працював у відділах. Але мусила йти через батьків. Після побиття студентів я працювала в різних місцях: студмістечку, під стелою, в Українському домі.

Коли були розстріли, я таки виїхала в Київ (бо тоді ще жила у Вишневому), ми з другом купили ліків на Контрактовій. В аптеці зустріли ще одну пару, яка купувала ліки і запропонувала підкинути нас машиною до Михайлівського. По дорозі була шокована шеренгами тітушок, які спускалися з бітами по Андріївському. Біля Михайлівського, як донька фармацевта, я сортувала ліки.

Після всіх цих подій було важко налагодити свою систему координат - не знаходила сторони, якій точно можна довіряти. Важко, коли не бачиш точно правильного шляху. Але, попри все, цей протест був потрібен, бо ситуація, що склалася в країні за влади Януковича і ко не могла продовжуватися.

 

Теги:
Автор:
 Лилия Чемоданова
Комментарии:
Читают в районах

Читают в районах

Последние новости